Світлій памяті про Героя України, генерал-майора Сергія Петровича Кульчицького,  присвячується.

    Вести розповідь про цього без сумніву видатного вищого офіцера від одного імені надзвичайно важко.
    Адже за час військової служби в Україні з 1992р. у Тернополі, Криму, Івано-Франківську, Львові та Києві він набув сотні друзів. Серед них звичайно переважали військові, але дружив він і з науковцями, письменниками, релігійними діячами та діячами культури.

 
Кульчицький і автор вітають директора Львівського театру опери і балету з міжнародним днем театру.

 Додзвонитись до нього, щоб привітати з днем народження, чи присвоєнням військового звання генерала - майора було надзвичайно важко.
    В розмові зі мною він зізнався, що в мобільному телефоні вже не вистачає пам’яті для всіх абонентів. Після його героїчної та трагічної загибелі на горі Карачун під Слов’янском десятки людей, що знали і дружили з Сергієм Петровичем відгукнулися в прессі та інтернеті своїми спогадами про цю чудову людину. Публікації пройшли у « Голос України», « Урядовий кур’єр» «День», «Країна», «Вєсті. Репортер» , «Іменем закону» ,«Слово честі»,«Ратник» , «Експрес» , «Високий замок» та багатьох інших виданнях.
    Тож я зроблю спробу описати портрет Сергія Петровича спираючись на оцінку як родини, його спів службовців з різних місць служби, так і на власні враження від дружби з ним в його Львівській період служби.

Герой України

    Повідомлення про присвоєння Указом Президента України звання Героя України ( посмертно) Генералу – майору С.П. Кульчинському було схвально зустрінуто переважною більшістю людей, що знали його. Пригадую, що повідомлення про це надійшло саме в цей час коли в Римнікському полку відзначилось 90-річча з дня його утворення.
     Шквал аплодисментів від присутніх офіцерів ЗТУ, полку, прапорщиків, сержантів і солдат а також ветеранів зустріло цю новину.
     Та на превеликий жаль автору відомі і окремі голоси на кшталт: « А що він (Кульчицький) зробив такого героїчного?».
    Так, Сергій Петрович амбразуру груд’ю не закривав. Але його героїзм полягає в іншому, не  менш значущому. А саме у бойовій підготовці людей до професіональних бойових дій по захисту  Батьківщини, тим самим  у їх збереженням. Як начальнику управління бойової та спеціальної підготовки внутрішніх військ, а згодом Національної гвардії йому було доручений вишкіл 1-го Батальйону резервістів, що був сформований з учасників Майдану.
    Між ними одразу виникло спільне нерозуміння один одного. Вони висловлювались: «Нам нічого   від вас не треба, дайте нам тільки зброю, і ми поїдемо хоч сьогодні, ляжем на кордоні і будем стріляти по російським танкам». Сергій Петрович відповів: «Ви мене пробачте, але я не хочу бути начальником похоронної команди. Мені не потрібен ваш героїзм, як що ви будете мертвими. Моє завдання – підготувати вас так, щоби якомога більше з вас залишилось живими» . (Репортёр 6-12 июня 2014, с.23-25)

        І от вони пройшовши військовий вишкіл у  Нових Петрівцях під керівництвом генерала С. Кульчицького  живі і продовжують в полум’ї війни захищати цілісність  України. Командир першого батальйону Національної гвардії України,що створений з активістів майдану, старший лейтенант гвардії Олексій Пальваль, що проходив службу у перший ротації під командуванням Сергія Петровича у районі Слов’янска, на траурній панахиді розповідав,що генерал жив на рівні солдат, разом з ними.
Від протистоянням не залишилось і   сліду, його авторитет у солдатів і офіцерів був надзвичайно високим. «Якщо я скажу, що це була мужня людина, я скажу мало. Це людина, яка без бронежилету ходила на бойові завдання. Повірте, таких більше немає», - підсумував Олексій Пальваль.
         Внеском генерала С.Кульчицького в збереження життів цілих поколінь
 національних гвардійців є Програма бойової і спеціальної підготовки цієї структури. Його заступник полковник Віталій Козалетов зазначив, що Програма всеціло направлена на навчання особового складу тому, що необхідно не тільки для виконання повсякденних службово-бойових завдань,
але й бойових завдань у воєнний час. З наукової точки зору Програма гідна
переддесертаційної монографії в галузі військових наук.
         Автору, як психологу, приємно, що Сергій Петрович при її написанні радився з питань психологічного забезпечення бойової та спеціальної підготовки зі мною, та своєю дружиною Надією Богданівною, також військовим психологом.

 
Кульчицькі: Сергій Петрович і Надія Богданівна – психолог
військової частини 3002

                                                                                                                 Ретроспектива сходження
                
    З Сергієм Петровичем автор познайомився на святкуванні Дня частини 2-ї окремої ордена Червоного Прапору Галицької бригади 10 вересня 2005р. Полковника Сергія Кульчицького щойно призначили командиром цього з’єднання внутрішніх військ МВС України. Нас, як ветеранів, відразу приємно здивувало інше, на порядок вище, уважне ставлення до офіцерів і прапорщиків запасу і у відставці, що закладали і утримували авторитет цієї частини. Особливу турботу Сергій Петрович проявив до ветеранів фронтовиків. Розповідь про ставлення до старших поколінь, - чи то з синовією вдячністю, чи то з батьківською командирською турботою заслуговує на окремий матеріал. Але приведу лише один приклад. На той період учасники Великої Вітчизняної війни досягли вже 80-річного і старшого віку. Так от, Сергій Петрович започаткував святкувати їх ювілейні дати в частині. Чествування ветерана з оркестром, квітами, солдатським концертом на його честь в клубі перед всім особовим складом, а потім святкування в колі ветеранів, рідних і діючих офіцерів в офіцерському кафе стали доброю традицією і тільки прибавити авторитет командиру.
    Приємно свідчити, що полковники Сергій Кульчицький після призначення довго не придивлявся і не сумнівався, в напрямках головних зусиль. Тут на мій погляд проявилась одна з його головних якостей: турбота про підлеглих. З перших днів він зумів зробити однодумцями своїх заступників: начальника штабу Олега Грушку, заступника з виховної роботи Миколу Дейнеку заступника з бойової підготовки Андрія Лалака, заступника з тилу Андрія Соколенко, заступника з транспорту і озброєння Олександра Хаустава.
    Забігаючи на перед хочу зазначити, що всім цим офіцерам за період             командування Сергія Петровича були присвоєні військові звання полковників (а).
    Підтримали командира і офіцери управління бригади та підрозділів. І робота закипіла: над плоскими дахами, що з року в рік «латались» і все таки текли, з’явились шатрові шиферні покрівлі, в сирих підвалах, розсадниках комарів, від яких потерпали солдати, були замінені сантехнічні комунікації. Клуб, бібліотека набули естестичного вигляду та були обладнані мультимедійними проекторами та відповідною оргтехнікою. У військовій частині 3002 в одній з перших серед частин внутрішніх військ з’явився психотренінговий комплекс і першим облаштований мультимедійний тир. Солдатська їдальня набула вигляду сучасного кафе, крім того для харчування офіцерів і військовослужбовців за власний кошт було оформлене «офіцерське зібрання» щось на кшталт кают - компаній для офіцерів флоту.

  Полковник Кульчицький, Владика Августин, полковник М. Файфура, підполковник В. Гавриляк та отець Євген на трибуні в/ч 3002.

    Так, з турботою про людей, Сергій Петрович працював і на попередніх посадах. Наприклад на посаді командира окремого батальйону Національної Гвардії України в Івано-Франківську він розпочав будівництво житлового будинку для військовиків і співробітників МВС. Будівництво вилось так названим «господарським шляхом»: узгодження, клопотання, прохання, пошук спонсорів і в решті-решт 10 сімей військовослужбовців батальйону отримали ключі від новеньких квартир.
    Звичайно, що такий енергійний офіцер, а на той час він вже був заступником начальника штабу – начальником оперативного відділу УМВС України в Івано –Франківській області, отримав схвалення як від командувача внутрішніх військ ( на той час генерал – лейтенанта Олександра Кіхтенко), так і від міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

 
Полковник Кульчицький, генерал-лейтенант Кіхтенко і Ю. Луценко у Франківську під час вручення ключів від нових квартир

Ми всі родом з дитинства.

    Виникає питання яким чином Сергій Петрович Кульчицький набув таких військових, організаційних, людяних якостей, що дало йому змогу висунутись у плеяду без сумніву видатних військовоначальників.
    На мій погляд в першу чергу це сім’я та приклад батька. Адже його батько Петро Іванович також офіцер і на час народження старшого сина Сергія у 1963р. служив у групі радянських військ у Німеччині (ГСВГ) у місті Веймар.
    Згодом, в 1967р. його по заміні перевели у Далекосхідний військовий округ, де він служив, а сім’я ділила з ним всі тяготи військової служби в різних гарнізонах. Дитинство Сергія та його молодшого брата Ігоря проходило під впливом суворих умов військових містечок. Раз батьки військові, то і діти грались у війну  та військових, причому вже тут формувався твердий та наполегливий характер.
    Мама Сергія – Надія Іванівна,- розповідала кумедну історію, коли хлопці зробили з собачої будки уявний «склад боєприпасів» та організували справжню вартову службу зі зміною на посту згідно статуту. Затійником військових ігор звичайно завжди виступав Сергій.
    Об’єктивно оцінюючи тяжкий побут офіцерських сімей Надія Іванівна всіляко противилась тому, щоб сини ставали військовими.
    І от після 8-го класу мама отримала від сина «сюрприз»: без її відома Сергій зібрав відповідні документи і сам поступив в Усурійське суворовське училище. Звичайно пізніше, на сімейній раді Петро Іванович заспокоїв дружину, підтримав вибір сина, та особливо самостійність його рішення.

Сергій - суворовець

    Після закінчення суворовського училища Сергій стає курсантом Далекосхідного  вищого загальновійськового командного училища.
Молодший брат Ігор за прикладом Сергія також став курсантом цього училища, а по закінченню - офіцером.

Брати Кульчицькі: Сергій – морпех, 4 курс, Ігор – 1 курс
            
Закохались, а згодом познайомились

      Молодість - час створення сімей. І добре, коли кохання проноситься через все життя.
      Своє кохання Сергій Петрович і його вірна дружина Надія Богданівна плекали з курсантських і студентських років, познайомившись в селі Чорнокінці, Чортківського району Тернопільської області. Це батьківщина батьків і Кульчицьких і Дребітів (дівоче прізвище Надії Богданівни). В сільській школі дідусь Сергія по батькові викладав математику, а бабуся по матері – німецьку мову.
    Матері Сергія та Надії були подругами з дитинства.
    Симпатії між молодими людьми, а згодом кохання розпочалось з фотографії Сергія у однострої суворовця. У Надії виникла романтична мрія, якою вона ні з ким не ділилась всі юнацькі роки: «Я хотіла б зустрічатись з таким хлопцем».
    Сергія також спочатку зачарувала фотографія красуні Надійки, побачена у бабусі. І лише у черговій курсантській відпустці молоді люди зустрілись. Рішучість Сергія проявилась і тут: він запропонував побратись зразу після закінчення військового училища, Надія погодилась. Але до цієї події залишалось ще 3 роки. Та їх кохання вистояло. У сімейному архіві зберігаються сотні ніжних листів, що поєднували закохані серця спочатку між Благовещенськом на далекому сході і Чортковом Тернопільської області, де Надя навчалась у педучилищі, а потім з Києвом, коли вона стала студенткою педінституту ім. М. Горького.
    1985 рік – рік, коли Сергій став офіцером та рік утворення їх сім’ї.

 Весілля Сергія та Надії Кульчицьких

Відразу після весілля почались збори до місця служби молодого лейтенанта. Сергій закінчив військове училище з відзнакою, тобто йому надавалось право вибору місця служби. Але він не шукав теплих місць і вирішив, що становлення його як офіцера найкраще пройде на Північному флоті. От і Надія, як вірна дружина, як ниточка за голочкою, перевівшись у інституті на заочну форму навчання, рушила за чоловіком у селище Супутник-1, неподалік Печинги Мурманської області.
    Сім років прожила сім’я в умовах полярної ночі, серед хуртовин і глибоких снігів. Тут народився їх син Валерій. Підростивши сина Надія Богданівна здобула педагогічний досвід, працюючи вчителькою початкових класів.

  Надія Богданівна – вчителька початкових класів. Самими визначними спорудами Супутника-1 були військові казарми

    Успішна складалась офіцерська кар’єра і у Сергія. Від командира десантно-штурмового взводу він виріс до начальника штабу – заступника командира окремого десантно-штурмового батальйону морської піхоти. В цьому йому допомогли такі якості, як цілеспрямованість, наполеглевість та настандартне мислення. Закріплена за ним бойова техніка завжди була на ходу. Сергій Петрович розповідав мені, що не гребуючи по лікті замащеними в мазуті руками він до гвинтика перебирав двигуни БТРів. Зі сміхом він згадував, що запчастини зі складу йому діставались поза всяких норм за талони на горілку (в той час цукор, горілка та деякі інші продукти розподілялись і продавались по талонам). А молодий офіцер алкоголю не вживав.
    Цікавим був його підхід до зміцнення військової дисципліни, і зокрема до індивідуальної виховної роботи. В кінці робочого дня він просив (не вимагав, а саме просив) по одному своєму підлеглому солдату чи сержанту провести його до КПП. Спокійна, людяна бесіда про дім, здоров’я батьків, коханих дівчат, плани на майбутнє, дружні поради робили свою справу краще всіляких лекцій чи стягнень. Довірливість в стосунках між офіцером і підлеглими дозволяла підтримувати належну дисципліну у всіх підрозділах, якими командував Сергій Петрович.
    Вважаю, що цей досвіт доцільно перейняти всім молодим офіцерам.

 Капітан Кульчицький – морпех Північого флоту, демонструє зброю американському генералу.

    В 1991 році з утворенням незалежних держав на уламках СРСР Кульчицький вирішив: служитиме в Україні. Отримавши дозвіл та припис він з сім’єю прибув у Тернопіль.
    Його подальший службовий шлях вже висвітлений.
Гордість та горе матері
    У ті роки батько Сергія Петровича, майор у відставці, вже був на військовій пенсії. Петро Іванович мав хист до живопису. Його роботи були на історичну («Бій під Берестечком») і релігійну тематику – образи Святих та Божої Матері.
    Молоде подружжя повернулось в Тернопіль, коли Петро Іванович працював над образом Божої Матері. Чомусь він її зобразив сумною, з похилою головою та з рясними сльозами. У Надії Богданівни цей образ підсвідомо викликав збентеженість і навіть страх. Закінчивши роботу над картиною, Петро Іванович розмістив її в спальні над ліжком дружини – Надії Іванівни – матері Сергія і Ігоря.
    На превеликий жаль побоювання Надії Богданівни справдилися: мати втратила синів - красенів, офіцерів Ігоря і Сергія.
    Капітан Ігор Кульчицький у віці 30-ти років помер від раптового серцевого нападу. На той час він служив у селищі Гвардійське Дніпропетровської області.
    Це був перший страшний удар для Надії Іванівни і Петра Івановича.
    В 2003 році у віці 79 років помирає сам Петро Іванович.
    І от найбільша гордість матері – Сергій 29-го травня гине під Слав’янськом, здається у мирний час, адже війна не оголошена, але за волю, долю і незалежність України. При цьому сам Сергій Петрович не придавав цим словам патетики. Свою участь в антитерористичній операції він, як чоловік з державницьким світоглядом, так і сприймав.
    Тяжко усвідомлювати, що людину, про яку я щойно розповів, ми вже ніколи не зустрінемо. З сімейної фотографії на нас дивиться усміхнений, життєрадісний генерал, який ніби говорить: «Все буде добре!».
І так буде. Буде для сина, внука і для нас – українців. Він та інші герої віддають життя за наше майбутнє.

 
Сергій Петрович, Надія Богданівна. і Валерій Кульчицькі

А герої не вмирають.

Голова Львівської міжрегіональної секції Асоціації ветеранів внутрішніх військ та Національної гвардії України,  заступник Західного регіонального  представництва  Всеукраїнського міжконфесіонального релігійного християнсько-військового братства.підполковник у відставці Юрій Ваврисюк
Фото з архіву сім’ї Кульчицьких та автора